Мальовниче селище Верхня Хортиця, яке є частиною Запоріжжя, зберігає унікальну матеріальну спадщину німецькомовних колоністів-менонітів. З’явившись тут наприкінці XVIII століття, ця релігійна громада перетворила дикі степові землі на квітучі промислові та культурні осередки. Головним візуальним символом їхньої присутності стала виразна забудова із загартованої червоної цегли, виготовленої за особливими місцевими технологіями. Унікальні садиби, зведені у стилі запізнілого бароко та модерну, вражають своєю монументальністю, витонченим декором і продуманою до дрібниць функціональністю. Будівлі шкіл, млинів, адміністративних споруд та житлових будинків досі формують неповторне обличчя цього історичного району. Портал zaporizhzhia-future.com.ua розповідає про цей архітектурний комплекс як важливу частину культурної пам’яті регіону, яка потребує дбайливого збереження та дослідження.
Хто такі меноніти та як вони заснували колонію на Верхній Хортиці
Історія появи унікального архітектурного комплексу тісно пов’язана з початком масового переселення німецькомовних громад на українські землі. Меноніти є представниками старовинної протестантської християнської течії, яка зародилася в Європі ще у XVI столітті під час Реформації, а назву свою отримала на честь нідерландського релігійного реформатора Менно Сімонса. Спочатку громади формувалися переважно з вихідців із Нідерландів та Фризії, які через жорсткі релігійні переслідування та пацифістичні погляди змушені були шукати новий прихисток, спершу оселившись у Пруссії, а згодом вирушивши на запрошення імперського уряду на південні українські території.
Згідно з історичною довідкою Запорізької районної державної адміністрації, у 1789 році до Хортицького урочища прибула перша велика група переселенців, що налічувала 228 родин фламандського та фризького походження. Окремі архівні матеріали також згадують 1788 рік як початковий період прибуття розрізнених груп зі Східної Пруссії, проте науковці пояснюють цю різницю тим, що одні джерела фіксують появу перших розвідників чи авангардних груп, а інші — масштабне прибуття основної колонізаційної хвилі. Для історичної точності за рік масового заснування заведено вважати 1789-й, коли нові поселенці отримали офіційні земельні наділи на правому березі Дніпра, державну позику, будівельні матеріали та гарантії свободи віросповідання.
Саме так на цій мальовничій території сформувалася легендарна Хортицька менонітська колонія, до якої увійшли перші поселення Хортиця та Розенталь (історична Верхня Хортиця). Замість диких степів німецькомовні колоністи швидко звели міцні господарства, збудували перші підприємства, навчальні заклади та заклали фундамент для матеріальної культури, яка становить невіддільну частину унікального туристичного та історичного контексту, формуючи багату менонітську спадщину Запоріжжя.
Червона цегла як візитівка менонітської архітектури
Виразна забудова з насиченої червоної цегли стала найвпізнаванішим візуальним маркером Верхньої Хортиці, за яким легко впізнати будинки колоністів. Проте використання цього матеріалу визначалося не лише естетичними вподобаннями чи прагненням створити цілісний образ поселення, а насамперед потужною промисловою базою. Менонітські громади активно розвивали власне виробництво будівельних матеріалів, створюючи цегельні та черепичні підприємства. Зокрема, важливу роль у розбудові поселення відігравали місцеві цегельні заводи, пов’язані з іменами провідних підприємців Йоганна Классена та Пітера Регіра, які забезпечували будівництво високоякісною та довговічною сировиною.
Місцева архітектурна традиція виробила свій характерний почерк, у якому естетика завжди підпорядковувалася раціональності. Для забудови Верхньої Хортиці притаманні масивні цегляні стіни, симетричні фронтони та гармонійне поєднання житлових, господарських і виробничих споруд в єдиному середовищі. Фасади зазвичай мають чітку симетрію, аркові або прямокутні віконні прорізи та стриманий цегляний декор, що підкреслює силует будівлі, не перевантажуючи її зайвими деталями. Особливу увагу привертає практична деталь, відзначена істориком Михайлом Мордовським: у фронтонах багатьох менонітських будинків обов’язково робили два симетричні вікна для якісного природного освітлення горищного простору.
Конструкція високих дахів також мала глибинне практичне підґрунтя. Переселенці, які прибули з північніших регіонів із холоднішим та вологішим кліматом, за звичкою проєктували стрімкі дахи, з яких швидко стікала вода й не затримувався сніг, а місткі горища використовували для збереження врожаю та господарського реманенту. Це яскравий приклад того, як європейський кліматичний досвід колоністів адаптувався до умов українського степу. Водночас дослідники застерігають від спрощення: забудову селища не варто зараховувати до якогось одного суворого стилю, адже вона поєднує різні епохи, функціональні призначення та архітектурні впливи, формуючи багатшу менонітську спадщину Запоріжжя.
Видатні пам’ятки Верхньої Хортиці: архітектурний маршрут
Архітектурна спадщина Верхньої Хортиці — це наочна історія того, як німецькомовні колоністи збудували самодостатню, технологічну та соціально орієнтовану спільноту. Кожна зведена споруда з виразної червоної цегли відображає високі стандарти будівництва, розвиток освіти, промисловості та турботу про добробут містян, формуючи унікальну менонітську спадщину Запоріжжя. До найцінніших об’єктів історичного району належать:
- «Замок» Катарини Вальман: одна з найяскравіших пам’яток Запоріжжя, виконана в естетиці німецького модерну. Різнорівневі фасади та складна конструкція даху надають будівлі вигляду романтичного європейського замку. Катаріна Вальман, дружина місцевого промисловця Андреаса Вальмана, планувала відкрити тут дитячий садок для менонітських дітей, однак через історичні потрясіння будівництво завершили вже за радянських часів, облаштувавши приміщення під гуртожиток для вчителів.
- Колишня школа для дівчат: престижна навчальна установа, на зведення якої витратили близько 39 тисяч карбованців (із них 10 тисяч надали з приватних коштів Катарини Вальман). Споруда є чудовим прикладом розвитку дівочої освіти та жіночого меценатства у колонії.
- Хортицьке педагогічне училище (1913 рік): величавий комплекс у стилі модерн, який слугував осередком підготовки вчительських кадрів. Всередині функціонували навчальні класи, житлові кімнати та актова зала для культурних заходів. Об’єкт добре зберіг свій первісний автентичний вигляд.
- Фабрика «Лепп і Вальман»: виробничий корпус, який ілюструє стрімкий розвиток менонітського машинобудування. Тут виготовляли сільськогосподарську техніку, адаптуючи європейські інженерні рішення до умов степової України.
- Комплекс менонітських лікарень: приклад соціальної інфраструктури, що включав відомчу лікарню для робітників заводу «Лепп і Вальман» та центральну лікарню всієї Хортицької колонії, де кваліфіковану медичну допомогу отримували всі мешканці навколишніх поселень.
- Банкірський дім Германа Нібура: пам’ятка, пов’язана з підприємницькою та фінансовою діяльністю громади. Його власник, Герман Нібур, був помітною постаттю місцевого бізнесу й володів також великим паровим млином.
Цілісний комплекс архітектури німецьких колоністів Запоріжжя доповнюють й інші важливі об’єкти: будинок волосної управи (вул. Істоміна, 10, 1907 рік), будинок школи для хлопчиків (вул. Істоміна, 16, 1898 рік), годинникова фабрика Йоганна Крьогера (близько 1900 року), будинок Генріха Діка з паровим млином, а також найстаріший менонітський молитовний будинок (1835 рік).
Жінки в історії менонітської архітектури: постать і спадок Катарини Вальман
Особливий інтерес у цій історії викликає постать Катарини Вальман — дружини відомого місцевого промисловця Андреаса Вальмана. Її біографія виходить далеко за межі звичного для тієї епохи статусу заможної дружини підприємця: Катарина була активною громадською діячкою, меценаткою та жінкою з прогресивним баченням розвитку освіти у колонії.
Здобувши профільну освіту у Німеччині за спеціальністю виховательки дитячих садочків, вона повернулася до рідної колонії з чіткою метою — створити сучасний, комфортний та безпечний простір для виховання малечі за найкращими європейськими стандартами. Саме завдяки її ініціативі та фінансовій підтримці почалося втілення масштабних освітніх проєктів, серед яких була і майбутня будівля, що нині відома як «замок» Вальман, а також вагомий внесок у спорудження престижної школи для дівчат. Проте масштабні історичні потрясіння початку XX століття — Перша світова війна, революційні події та зміна влади — завадили завершити задум саме як дитячий садок, а унікальну споруду згодом добудували та пристосували під інші потреби.
Ця сюжетна лінія, спираючись на екскурсійні матеріали та коментарі історика Михайла Мордовського, додає розповіді про Верхню Хортицю особливої глибини. Вона наочно демонструє важливу роль жінок у благодійному та громадському житті менонітів, підкреслює пріоритетність якісної освіти для громади та пояснює появу настільки незвичних, романтичних архітектурних форм у степовому українському регіоні.
Місто всередині міста та повернення пам’яті: фінал менонітської епохи
На початку XX століття Верхня Хортиця являла собою не просто віддалену сільськогосподарську колонію, а потужне «місто всередині міста» з розвиненою економічною та освітньою інфраструктурою. За даними Запорізької ОДА, на той час Хортицький менонітський округ налічував понад 130 промислових підприємств, а у сфері виробництва сільськогосподарських машин Хортиця поступалася лише Варшаві та Москві. Окрім заводів «Лепп і Вальман» чи підприємства Абрахама Коппа, яке стало одним із засновників майбутньої промислової історії Запоріжжя, тут успішно розвивалися металургія, деревообробка, банківська справа та млинарство. Виразна архітектурна естетика з червоної цегли була природним відображенням високого добробуту, економічного злету та продуманої соціальної організації цієї громади.
Проте історія колоністів на запорізьких землях мала трагічний фінал. Перша світова війна, більшовицький переворот, колективізація та цілеспрямовані радянські репресії практично знищили унікальний уклад життя поселенців. Більшість менонітів була змушена емігрувати або загинула у від утисків, а їхні молитовні й громадські будинки перепрофілювали. Найбільш промовистим символом стирання пам’яті стало використання менонітських надгробків як звичайного будівельного матеріалу: у 2019 році працівники Національного заповідника «Хортиця» виявили десятки надгробних плит із німецькими прізвищами, вмурованих у фундамент господарської споруди.
Уже у 2021 році на острові Хортиця відкрили Меморіал Хортицьких менонітів (лапідарій), куди перенесли знайдені стели. Це стало важливим кроком до відновлення історичної справедливості, адже менонітська спадщина Запоріжжя — це не лише старовинні червоноцегляні фасади, а й жива пам’ять про людей, які перетворили дикий степ на квітучий промисловий та культурний осередок.