Перед сучасниками Запоріжжя постає величезним індустріальним центром, справжнім хабом, в якому існують і розвиваються наука, культура, мистецтва, промисловість і все те, що надає йому неповторного забарвлення і відрізняє від інших таких же острівців урбанізації. Далі на zaporizhzhia-future.
Пам’ять каменю
У той же час, слід пам’ятати про те, що під шаром ультрасучасної тротуарної плитки ховаються в тиші і спокої відполіровані тисячами пар ніг і обтесаних руками наших предків бруківка інших мостових – міцних, цільних, що бачили багато і багато пам’ятають. Вони нікуди не діваються. Якщо нащадки розсудливі і прихильні до них, то вони чекають своїх допитливих відвідувачів в світлих і тихих будівлях музеїв, а якщо ж вони жадібні до землі і ресурсів – то доживають свій вік не в музейних залах, а на смітниках і в безвісності. У Запоріжжі досить багато і першого, і другого: з одного боку, покоління жителів промислового центру початку двадцять першого століття не може собі дозволити відмовитися від використання території, а з іншого – багато хто прагне дізнатися більше про те, що лежить буквально під нашими ногами. А дізнавшись – намагаються не тільки зберегти для нащадків те невелике, що поки ще є погляду людини, а й розповісти про це якомога більшому колу людей. Так шириться пам’ять, а разом з нею – живе людська історія і цивілізація.
Старий Олександрівськ
Говорячи про історію старого міста, слід зазначити, що самі топоніми в Запоріжжі наглухо закріпили своєрідний розподіл на «стару» і «нову» частини. Ці назви не виникли з нізвідки, вони прийшли до нас зі стику дев’ятнадцятого і двадцятого століть, коли невелике повітове містечко під назвою Олександрівськ (він же в минулому – не дуже сильно укріплена маленька фортеця, загублена в степах Південної України) почало приростати землями і поступово злилося з навколишніми селами: Бабуркою, Вознесенкою, Верхньою Хортицею і багатьма-багатьма іншими. На тому місці, де ще недавно біліли глинобитні стіни сільських хаток під солом’яними дахами, як за помахом чарівної палички виростали кам’яні громади сучасних (на ті часи, ясна річ), будинків. Ця частина міста отримала назву нової – на противагу домівкам старої споруди, які залишилися у спадок від Олександрівська. У другій половині минулого століття вони остаточно злилися – в той час, як бум на післявоєнну реконструкцію житлових і виробничих будівель захлеснув країну і сприяв тому, що будівельні крани і ліси стирчали буквально на кожному клаптику вільного простору.
У нагадування про побут жителів старого Олександрівська залишилося, насправді, не так вже й багато житлових будинків. Всі вони розташовані, як правило, неподалік від площі Базарної, яка в ті часи була розташована поруч з площею Пушкіна – центром Олександрівська. Радують око приїжджих і корінних запоріжців цегляні візерунки, викладені на фасадах прибуткового будинку Мінаєва, вражають уяву ковані елементи у вигляді міфічних істот на особняку купця Біленького, інтригує глядачів ліпнина на будинку Лещинського, дивують елементи неокласики над вікнами будинку Бадовського … Багато в Запоріжжі таких чудасій, які немов зійшли з гравюр позаминулого століття.
Несподівана знахідка
Іноді сучасність допомагає нам краще пізнати минуле. Так, нещодавно в місті запланували провести велику реконструкцію фонтану під назвою «Піонерська дружба». Він розташований якраз в тому самому умовно «історичному» кварталі, неподалік від Свято-Покровського кафедрального архієрейського собору. Під час підготовчих робіт земля під ногами будівельників обсипалася і їх поглядам відкрився невеликий шматочок кам’яної кладки. В результаті проведених тут же невеликих розкопок стало ясно, що це щаблі, і ведуть вони в льох для зберігання (імовірно) товарів – адже місце це розташоване зовсім поруч з ринковою площею, яка була такою ще півтораста років тому. Тепер вхід в льох прикритий надійним скляним куполом, який відкриває поглядам перехожих спуск в льох і знаходиться прямо поруч з реконструйованим пам’ятником.
Соцмісто
Період кінці дев’ятнадцятого – початку двадцятого століття – далеко не єдиний в історії сучасного Запоріжжя, на який варто звернути увагу. Так, чималий інтерес викликає також так зване Шосте селище – тобто район, який називався в середині минулого століття Соцмістом. Там розміщені будівлі, переважно довоєнної (тридцяті роки, таких будівель уціліло відносно небагато) і ранньої повоєнної будівлі (вони зводилися на місці зруйнованого війною), виконані в стилі так званого «сталінського ампіру», «радянського арт-деко» і конструктивізму, що зберігають історію Запоріжжя індустріального. Масивні вежі зі шпилями, балюстради і фасади, прикрашені ліпниною, стилізовані круглі слухові віконця, – все це нагадує нам про досить значний період історії розвитку рідного міста, причому на нинішній момент його можна назвати і найпродуктивнішим – просто за результатами математичного підрахунку кількості будівель. Дослідники архітектури запорізького Шостого селища пропонують занести його в список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що, погодьтеся, вселяє повагу.
Музей навколо
Перлиною тридцятих років в Запоріжжі є також один із символів міста – легендарний ДніпроГЕС. Саме споруда цієї грандіозної греблі дала старт залученню в місто великої кількості людей і, відповідно, збільшення населення, а після закінчення будівництва – саме електроенергія з ДніпроГЕСу дозволила Запоріжжю розвинутися в потужний індустріальний центр. Історія Дніпробуду безпосередньо пов’язана зі створенням і розвитком Соцміста, адже саме для потреб робітників і створювався цей архітектурний ансамбль. Найстаріший будинок, розташований на території Шостого селища, знаходиться між самим ДніпроГЕСом і будівлею кіноконцертного залу імені Глінки.
Шосте селище іноді зовсім справедливо називають музеєм під відкритим небом. На порівняно невеликій території можна зустріти стільки абсолютно різних архітектурних рішень, що створюється враження, ніби ці будинки звезли сюди спеціально – на виставку. Ще одна цікава особливість, яку можна зустріти тільки в нашому місті і тільки на Шостому селищі – це специфічне облицювання деяких житлових будинків. І до цього дня воно має блідо-рожевий колір, оскільки викладені стіни спеціальним каменем – туфом, привезеним для цього з далекої сонячної Вірменії.
