Усім нам приємно проводити час на доглянутій території, серед якісно збудованої інфраструктури – спокійно та безпечно. Однак так вийшло, що з хоча б відносно доглянутою територією в Запоріжжі склалося далеко не в кожного району. Чи виною тому особисті переваги можновладців, чи якісь інші важливі фактори, але безліч будівель і громадських місць нашого міста занепадають значно швидше, ніж це допустимо для сучасного мегаполісу, яким є, без сумніву, і наше місто. Далі – на zaporizhzhia-future.com.ua
“Енергетична” розруха
Першим, що зазвичай впадає у вічі туристам, які прибувають у Запоріжжя, є катастрофічне становище багатьох парків та скверів на території міста. Так, однією з найвідоміших “територій розвалу та хаосу” є запорізький Парк Енергетиків. Він має цікаву особливість як місце розташування. Парк Енергетиків знаходиться буквально за два кроки від щойно повномасштабно реконструйованого Правобережного пляжу. І при тому, що в реконструкцію було вкладено мільйони бюджетних грошей – не знайшлося ні копійки на те, щоб прибрати з парку залишки іржавих труб і розфарбованого бетону (це все, що нагадує про те, що колись там був чудовий фонтан), провести освітлення, облагородити пішохідні доріжки та знести аварійні будівлі колишнього спорткомплексу. Не зайвим було б також прибрати поміст від атракціонів, які бавили запоріжців майже півстоліття тому – у наш час він становить небезпеку для дітей, які грають на ньому.
Таким чином, величезна територія в центрі густонаселеного Бородінського району перетворюється на купу руїн – і ніхто з місцевої влади не реагує на цей кричущий приклад безгосподарності.
Не парашутом єдиним
Втім, у цьому Парк Енергетиків зовсім не самотній. Є в нашому місті інші приклади такого ж цікавого підходу до місць рекреації для городян. Наступним прикладом цілком можуть бути парки Вознесенівського та Олександрівського району. Зокрема, доречно було б згадати парки імені Кірова (за однойменним Палацом Культури) та імені Пушкіна (за будівлею Запорізького державного цирку). Обидва вони в минулі часи дуже радували мешканців промислового міста можливістю пройтися у вихідний день посеред соковитої зелені, покататися на атракціонах, насолодитися модними кінокартинами в літніх кінотеатрах і послухати живу музику у виконанні оркестрів. Однак у наш час від цього залишилися тільки спогади і фотографії. Причому цікаво, що розруха торкнулася навіть об’єктів унікальних – таких, на яких у розвинених країнах роблять гроші і репутацію. Зокрема, під знесення потрапила навіть парашутна вишка у парку імені Кірова – там після нетривалої підготовки можна було спробувати свої сили у парашутному спорті, без ризику та страху. Хіба цей об’єкт не слід зберегти будь-якою ціною? Питання, втім, цілком риторичне.
Інститут – у вогонь, ресторан – нехай стоїть
Проте не лише парки стали жертвою часу в Запоріжжі. Чималу популярність мав свого часу і так званий ЦИМЕЖ. Цей науково-дослідний інститут розміщувався на острові Хортиця і до сфери його інтересів входила механізація тваринництва. Місце розташування було вибрано виключно вдало через доступність виробничих баз – вони знаходилися, що називається, під боком. Однак таке чудове місце зіграло з інститутом злий жарт – важкодоступне для більшості запоріжців, після закриття інституту воно стало буквально магнітом притягувати туди маргіналів та інших любителів гострих відчуттів. В результаті будівля інституту кілька разів горіла (у тому числі і досить серйозно – вогонь знищив дерев’яні перекриття між поверхами та пошкодив сходи, а також ділянки даху), бетонні частини без належного догляду буквально розсипалися на частини, а гарні альтанки на території просто розвалилися без сторонньої. допомоги. Тепер територія ЦИМЕЖУ служить декорацією для “апокаліптичних” фотосесій і нічим не видає свого початкового призначення.
Втім, найвідомішими руїнами міста Запоріжжя (їх можна навіть назвати унікальними – адже де ви ще зустрінете такий прецедент, та ще й у центрі міста, чи не під вікнами біля будівлі міської ради?) є колишній ресторан “Росія”. Незважаючи на те, що він перестав діяти кілька десятків років тому, будівлю не стали ні зносити, ні перепрофілювати, а залишили повільно розвалюватися на частини та служити надійним притулком для маргіналів та людей без певного місця проживання. Як вам таке, дорогі туристи?
Замки не потрібні?
Однак не тільки парки, сквери та будівлі раніше знаменитих на все місто ресторанів приходять у занедбаність та зневіру. Цій тенденції піддаються навіть ті будинки, які гордо носять звання архітектурної пам’ятки місцевого значення. Зокрема, сумнозвісна доля так званого замку Вальмана, який розташований на Верхній Хортиці. Побудований він був наприкінці ХІХ століття (а остаточно оздоблювальні роботи було завершено вже на початку двадцятого). Безумовно, з того часу будівля не могла залишатися в незмінному вигляді і потребувала підтримки. Однак надати її так, як належить, на жаль, не змогли. Саме тому замок Вальмана зустрічає наших сучасників різномастними кладками цегли там, де вони не були передбачені (у тому числі й у віконних отворах), розмальованими стінами та зафарбованими цоколями. Від його гордого і величного первісного вигляду вже мало що залишилося – все, що не було розмальовано, просто обвалилося і занепало за ціле століття.
Палац Культури без культури
Вітшає також те, що було збудовано порівняно недавно, якихось шість-сім десятків років тому. Так, зокрема, чимало незручностей завдає місцевим мешканцям будівля зруйнованого Палацу Культури на Правому березі. У період свого розквіту цей Палац забезпечував місцевих жителів регулярними культурно-просвітницькими програмами, а школярів Правого берега – цікавим та пізнавальним дозвіллям. Незабаром після закриття Палацу Культури він знайшов буквально друге дихання як сучасний і культовий боулінг-клуб. Тут вирувало нічне життя району, призначалися побачення, проходили навіть невеликі змагання серед місцевих завсідників. Однак і боулінг-клубу теж прийшов кінець. Будівля була закрита і залишена напризволяще. Втім, згодом її спіткала доля багатьох інших подібних будівель нашого міста: двері були зламані, а всі речі, які становили цінність, виламані та вивезені. Тепер руїнами щодня милуються мешканці навколишніх будинків, а ночами вони стають притулком для певного кола осіб.
