Середа, 19 Січня, 2022

Найстаріші будинки Мелітополя: краса та гордість міста

Кожне місто, без сумніву, гарне по-своєму. Адже особливий шарм мають його будинки, проспекти, вулиці та парки, фонтани та площі. Тому не дивно, що і Мелітополь – один із найбільших районних центрів Запорізької області – теж має свої “най-найбільші” будинки, вулиці, фонтани та інші пам’ятки. Далі – на https://zaporizhzhia-future.com.ua

Історія розвитку Мелітополя

Та територія, на якій у наш час знаходиться Мелітополь, почала освоюватися дуже давно – буквально за часів палеоліту. Проте стійкі поселення, які можна було б зарахувати до безпосередніх “прабатьків” цього районного центру, з’явилися тут лише наприкінці вісімнадцятого – на початку дев’ятнадцятого століть. Це були невеликі села під назвою Кіз-Яр та Новоолександрівка. Від невеликих сільських будиночків до свого сучасного статусу торгового, промислового та громадсько-культурного центру Мелітополь йшов майже дві сотні років. Він зміг істотно збільшитися у розмірах за рахунок участі в торгових ланцюжках з постачання зерна, та й логістично цей населений пункт стоїть якнайкраще. Завдяки наявності на карті Мелітополя, Таврійська губернія змогла краще та якісніше виконувати покладену на неї царським урядом функцію постачання продовольства південній частині Російської імперії та торгівлю зерном буквально з половиною світу.

Люди та персоналії

Такий насичений соціокультурний шлях був би неможливим без конкретних персоналій – тобто тих, чиїми руками та з чиєї ініціативи місто поступово просувалося зі списку тих, хто просто стоїть на конкретному місці, до тих, хто справді повноцінно впливає на процеси, що довкола нього відбуваються. Одним із таких людей став для Мелітополя такий собі Ісаак Абрамович Мінаш – людина з рідкісним економічним даром та щирою любов’ю до рідного міста. За походженням він був караїмом (один із корінних кримських народів), але його самого та його сім’ю життя закинуло в Мелітопольський повіт Таврійської губернії. Наприкінці позаминулого століття (а саме – в 1895 році) Ісаак Мінаш збудував собі будинок для цілком конкретних цілей – не просто оселитися там зі своєю сім’єю та дітьми, а й отримувати прибуток у результаті здачі окремих приміщень у найм. Як би сказали йому наші сучасники – заробляти на оренді.

Чудовий будинок

У наш час нікого не здивуєш багатоповерховими торговими центрами, де окремі площі потрапляють в оренду до різних підприємців. Проте для повітового Мелітополя зразка кінця дев’ятнадцятого – початку двадцятого століть, така постановка питання була новинкою. Більшість доходних будинків того часу могли функціонувати як житло для приватних осіб, і лише порівняно невелика їхня кількість могла похвалитися наявністю площ під здачу великим комерційним організаціям. А щоб поєднати під одним дахом кілька десятків найменувань різних організацій з обслуговування населення – це для Мелітополя було зовсім новинкою. Тому прибутковий будинок Мінаша, який містив годинникову майстерню, банківське відділення, контори різноманітних виробничих товариств, представництва приватних підприємств, магазин готової сукні, а також різноманітні заклади для торгівлі меншим рангом, користувався попитом.

Після того, як Жовтнева революція позбавила Мінаша та його сім’ю можливості доходу від здавання приміщень в оренду, підприємець виїхав за кордон. А будинок, як і раніше, прикрашає одну з центральних вулиць нинішнього Мелітополя – Грушевського. І помилуватися на вишукані прикраси, химерну кладку, атлантів, ліпнину та інші принади побудови будинків позаминулого століття може кожен бажаючий.

Побудуємо на спір

Чималий інтерес представляє для дослідників і доля будинку на вулиці Олександра Невського. Він був побудований в результаті суперечки між купцем Черніковим і промисловцем Іллею Адировичем. Ці шановні члени товариства не могли визначитися з тим, чий будинок буде збудований красивішим. І в результаті взялися обоє за своєрідну архітектурну творчість. Будинок Іллі Адировича, про який, власне, і йдеться, налічував у висоту три поверхи (що на ті часи було не так вже й мало), і був повністю складений з рідкісної в ті дні в Мелітополі білої цегли (адже більшість заводів випускало тільки цеглу червоного кольору, а біла цегла була технологічною новинкою та презентацією нового матеріалу). “Родзинкою” нового будинку стала композиція на даху – вона була модель земної кулі (що вже саме по собі досить незвично для мелітопольської архітектури). На жаль, до нашого часу композиція не збереглася. Натомість сучасні мелітопольці та гості міста можуть помилуватися чудовими зразками ліпнини над входом до будинку. Незвичайна конструкція шпилів, веж у кутах, віконних і дверних отворів, а також балконів привертає до старого будинку увагу навіть зараз, через сотню років після закінчення будівництва.

Будинок градоначальника

Будинок купця (який, за сумісництвом, також був міським головою Мелітополя на початку ХХ століття), теж був дуже знаковим для міста явищем. Він теж перед являв собою чудовий зразок модерну – з усіма його стильовими приналежностями на кшталт шпилів і веж, багатого декорування ліпниною, портиків і навісних елементів, стрілчастих віконних прорізів і геометричних композицій над вікнами, і навіть колон і напівколон, які підтримували порт. Сучасники можуть виявити його на вулиці Інтеркультурній. У радянські часи тут розташовувалися різні освітні організації, але зараз будівля закрита. Відновлення працездатності будівлі та повна реставрація її, безсумнівно, послужать популяризацією інтересу до історії культурної спадщини предків серед молодих мелітопольців.

Таким чином, неможливо встановити, хто ж із двох поважних мелітопольців виграв суперечку, вік якої вже впевнено переступив за сотню років. Найімовірнішим варіантом можна назвати лише той факт, що обидва будинки – і Чернікова, і Адировича – прекрасні, кожен по-своєму.

Мелітополь протягом століть свого розвитку пережив чимало трансформацій та постійно оновлювався, залишаючись у тренді своєрідної “архітектурної моди”. Стара частина міста і сьогодні готова подарувати нам зустріч із прекрасними, добротними зразками старовинних споруд, які ще не зруйнувалися від часу та не згоріли у вогні Другої Світової війни. Тому вивчати те, що є перед очима, і дізнаватися в джерелах про те, що залишилося тільки на фотографіях, – це правильний шлях для кожного, хто любить свій край.

Latest Posts